«Я відчуваю себе частиною великого духовного сімейства», — сестра Макрина, ЧСВВ

У цьому інтерв’ю ви дізнаєтеся, як внутрішнє покликання змінило життя сестри Макрини та привело її до прийняття рішення про вступ до сестер Василіянок. Під чарами її розповіді ви пізнаєте дитинство сестри, де вона з любов’ю та повагою ставила українську мову, ділену її предками, як цінний скарб. Ви дізнаєтесь про глибокий зв’язок сестри з Україною, що народився з її відчуття належності до батьківщини своїх предків. Також сестра Василіянка поділиться своїм досвідом місіонерської роботи в Австралії, розкаже про свою активну участь у розвитку української греко-католицької громади. Сподіваємось, що читаючи це інтерв’ю вас огорне відчуття благодаті та релігійної віри, де відкриється нове розуміння важливості служіння та самовідданості.

— Розкажіть, будь ласка, про те, як ви знайомилися з монашим життям та про те, що спонукало вас обрати саме цей шлях.

— З радістю поділюся. Я вперше зустріла Василіянський орден у молоді роки, коли моя сім’я відвідувала парафію, де проживали сестри василіянки. Їхнє безкорисливе служіння та відданість вразили мене. Я почувала внутрішнє покликання до релігійного життя та служіння ближнім. Поступово, через молитву, внутрішні роздуми та підтримку сім’ї, я вирішила приєднатися до сестер-василіянок. Я змалку хотіла бути сестрою. Коли мені було дев’ять років, то почала навчитись в школі при монастирі сестер василіянок, тому що мої родичі жили далеко від міста і тоді було так заведено, що якщо діти, особливо дівчата, жили далеко, то вони вчились в школі при монастирі і допомагали сестрам. В цей час наші родичі приносили з ферми багато продуктів, тому сестри мали чим прогодувати нас і всіх інших сестер. В такий спосіб ми допомагали один одному. Мені дуже подобалось бути біля сестер і на вихідні я не хотіла йти додому, бо хотіла бути на катехизації з сестрами. Моя мама завжди про мене казала: «Я її породила, але не знаю, де вона виросла.» Тому можу сказати, що з дев’яти років я жила в монастирі.

— Розкажіть, будь ласка, про ваше дитинство.

— Нас в сім’ї було четверо: два брати і дві сестри. Моя сестра народилася, коли я вже мала п’ятнадцять років. Мій тато казав, що він одну дочку дав для Бога, а Бог йому дав ще одну. І це точно, бо моя сестра тепер доглядає моїх батьків.

— Чи ви крім монастиря думали про одруження?

— Ні, абсолютно не думала. Я чітко бачила свій шлях разом із сестрами-василіянками.

— А ім’я Макрина ви взяли на честь сестри святого Василія Великого?

— Так, щоб ми завжди святкували мої іменини (сміється). А батьки під час Хрещення дали мені ім’я Марта.

— А як батьки відреагували на ваше рішення йти в монастир?

— Вони були дуже щасливі. Мої всі родичі є дуже релігійні. Часто сестри приходили в гості до моїх батьків чи підвозили сестер, щоб вони відвідали парафіян. Мої батьки добре знали про монаше життя і тому мене відпустили. В Аргентині сестри-василіянки служили при українській греко-католицькій церкві, проводили катехизації та інше служіння.

— Сестро, попри те, що ви народилися і тривалий час жили в Аргентині, а зараз більше, ніж п’ятдесят років живете в Австралії ваша українська мова є чудова! Хто привив вам любов до української мови?

— Мої прародичі були українцями. З бабою і дідом ми завжди розмовляли українською, а до батьків — вже іспанською. Але також багато вплинуло те, що сестри провадили гуртки з танцю чи співу українською мовою, ми також багато колядували в церкві, а усі молитви я знала старослов’янською мовою.

— А чи ви були в Україні?

— Так. Це були неймовірні відчуття, коли я перетнула кордон України, немовби повернулася до рідної домівки. Ці відчуття неможливо передати словами. З дитинства ми разом з сім’єю молилися за Україну, вчили українську мову, хоч це було нелгко, адже довкола більшість розмовляла іспанською. Зустріч з Україною торкнула до глибини серця. Ми з сестрами у 1994 році приїхали відвідати сестер-василіянок в Україні, а саме у монастирі в Брюховичах. Як-не-як, нам було легше жити в Австралії, ніж сестрам в Україні, вони жили не в дуже добрих умовах. Тому ми їм допомагали за пожертви з Австралії відбудувати монастир. Ми намагались усяким чином підбадьорити сестер: жартували, співали… Одного разу сестра принесла співаник повстанських пісень, я почала співати ці пісні, усі були здивовані, звідки я їх знаю! Я ж відповіла, мовляв, якби не українські пісні, я б не знала української мови. Потім при кожній зустрічі ми часто співали повстанські пісні. Нам було дуже важко прощатись з сестрами з України, адже попри те, що в нас різні менталітети, різні звичаї, навіть різне харчування, нас об’єднувала любов до Бога та до Його людей. В мене дуже чудові і теплі спогади від трирічного перебування в Україні.

— Тобто за час перебування у монастирі ви побували в Аргентині, Україні та Австралії?

— Так. Також я побувала в Польщі. Це кумедна історія, бо я мала з України летіти до Австралії, але запізнилась на літак, бо доїдала картопляні деруни в Брюховичах (сміється).

— Я думаю ви нічого не втратили.

— Так, це вийшло на краще, тому що через це я відвідала сестер у Польщі, мала нагоду там відвідати багато цікавих місць: церков, музеїв та інших пам’яток архітектури. Крім цього, коли ми летіли в Україну, то заодно відвідали і Рим, а саме наш генеральний дім, також церкву Святої Софії. Це був чудовий час. Та найбільшим подарунком від Бога були квитки в Україну.

— Це один з плюсів монашого життя — куди б ти не поїхав, то всюди є твій дім, всюди є твоя сім’я.

— Так, і я це завжди досвідчую.

— Сестро, розкажіть, ще нашим читачам, будь ласка, про свою місію в Австралії. Яке служіння ви виконуєте?

— В Австралії ми працюємо у громадах, де потребують допомоги та підтримки. Ми маємо дитячий садок у монастирі для українців, який працює щосуботи. Також проводимо підготовку дітей до урочистого першого Святого Причастя, готуємо дітей до Літургії, проводимо катехизації. Наше завдання — бути поруч з тими, хто потребує нашої допомоги, незалежно від їхнього стану чи походження.

— Які виклики ви зустрічаєте у своїй роботі в Австралії?

— Одним із головних викликів є культурна різноманітність. Австралія — країна, де живуть люди з різних національностей та культур. Ми намагаємося розуміти та поважати кожну культуру і працювати з людьми, забезпечуючи їм належну підтримку. Також, як усюди, зустрічаються складнощі та потреби, але ми прагнемо бути тут і допомагати тим, хто цього потребує. Також сучасний світ занедбує духовність, дивиться фізичними очима і забуває про духовні, що раз то менше дітей приходить до церкви.

— А в чому причина, на вашу думку?

— Причина в тому, що батьки дбають насамперед за матеріальне благо дітей, а не за духовне. Не вчать дітей молитись, щобільше, не мають ікони чи вервиці вдома. Батьки найбільше впливають на дітей і від них багато залежить, зокрема чи будуть діти християнами чи ні.

— Чи можете поділитися якоюсь особливою історією з вашої роботи в Австралії?

— Звичайно! Одна з найпам’ятніших історій стосується нашої роботи з молоддю. Пригадую, раніше ми організовували молодіжні зустрічі та розвивали програми для підтримки молодих людей. Я пам’ятаю, як один молодий хлопець, який мав проблеми у школі та залучився до небажаного товариства, змінився після участі в наших програмах. Він знайшов підтримку, отримав навички та почав проявляти свій потенціал. Бачити такі позитивні зміни у молоді — це дуже важливо для нас.

— Дуже захоплююча історія! Що вам особисто найбільше подобається у вашій роботі в Австралії?

— Найбільше мені подобається бути свідком позитивних змін у житті людей, яким ми допомагаємо. Бачити, як люди розкривають свій потенціал, знаходять себе і змінюють своє життя на краще, надихає мене і додає сили продовжувати нашу місію.

— Як монаше життя вплинуло на вас особисто? Які зміни відбулися у вас після вступу до ордену?

— Монаше життя має глибокий вплив на мене. Воно навчило мене цінувати простоту, покору та відданість. Я отримала можливість поглиблювати свою духовність, присвячуючи більше часу молитві та роздумам. Також, життя в спільноті сестер допомагає мені рости у любові, терпимості та взаєморозумінні. Я відчуваю себе частиною великого духовного сімейства.

— Чи ви часто змінюєте місце перебування?

— Не часто. Радше взагалі не змінюємо, крім тих подорожей про які я розповідала, а так то ми залишаємось у Мельбурні. У Сіднеї також ми маємо монастир. Там живе шість сестер. При монастирі діє державний садочок для дітей, тому там живуть сестри з відповідною професійною освітою, які працюють у цьому садочку, у якому є 38 дітей. Ми часто відвідуємо наших сестер в Сіднею, весело разом проводимо час, маємо 5 днів спільних реколекції раз на рік. Ми часто зустрічаємось для спільних рекреацій і далеко за межами наших міст, як-от, скажімо, в Перті чи в Тасманії.

— Як ви вирішуєте труднощі та виклики, з якими стикаєтесь у своєму монашому житті?

— Коли зустрічаюся з труднощами та викликами, я спираюся на свою віру, молитву та спільноту сестер. Ми підтримуємо одна одну, ділимося своїми враженнями та переживаннями, і шукаємо мудрості у Слові Божому.

— Як ви бачите майбутнє вашого служіння в Австралії? Які плани та мрії у вас є?

— Майбутнє нашого служіння в Австралії я бачу як продовження нашої місії служіння ближнім. Ми продовжуємо працювати із дітьми, відчуваємо відповідальність за їхнє християнське життя, а також продовжувати працювати з тими, хто потребує підтримки і допомоги. Моєю мрією є бачити, як наша праця допомагає людям знайти своє покликання та розкрити свій потенціал для служіння Богу та спільноті.

— Сестро, у сучасному світі стає все менше покликань до монашого життя чи то в Україні, чи то Австралії, чи у будь-якій іншій країні. Як ви вважаєте, чи ще можливо у 21-ому столітті почути поклик Бога? І якщо так, то як його почути?

— Із мого досвіду були декілька дівчат, які мали покликання до монастиря, але вони були єдиними дітьми в сім’ї, батьки бачили їх у заміжньому статусі, тому дівчата послухали батьків. Також знаю таких жінок, які мають 60–70 років, які вже навіть мають родину, дітей та онуків, але вони відчувають, що вони не на своєму місці, бо втратили своє покликання. Вважаю, що основна проблема в тому, що молоді люди бояться пробувати: коли вважають, що мають поклик до монастиря, вони бояться прийти і спробувати чи це те, до чого кличе їх Господь. Я би рекомендувала молодими людям наважуватись і ризикувати.

— А що потрібно зробити молодій дівчині, якщо вона захотіла піти в монастир? Чи є певні критерії?

— Насамперед, для покликання не є важлива національність. Також для того, щоб розпізнати чи це твоє чи ні, важливо тільки дві речі: не мати чоловіка, тобто не бути заміжньою, та прийти і розпізнати більше про монаше життя. Це може бути як дівчина з 16-ти років, так і незаміжня жінка старшого віку, або ж вдова. Щодо самотніх жінок, то вони не обов’язково повинні одягати габіт чи дотримуватись уставів монастиря, ми радо запрошуємо просто до молитви чи до допомоги нам у служінні.

— Сестро, а розкажіть нашим читачам про ваш розпорядок у монастирі?

— Ми прокидаємось о 5-тій ранку. Одразу молимось Утреню і Перший Час, потім маємо пів години розважання над Словом Божим, потім сніданок, а тоді йдемо до церкви на Літургію. Потім маємо робочий час, окрім праці з дітьми, ми маємо також працю у лікарнях та у старечих домах. Також маємо чергування на кухні. О 14-тій годині молимось вервицю за Україну. Потім маємо таку традицію під час обіду пити аргентинський чай — єрба-мате. Опісля маємо роботу біля нашого дому: робота у саду, прибирання у домі тощо. Після цього молимось Вечірню. Після Вечірньої дивимось новини про події в Україні, і після 21-ої маємо тихий час, під час якого можна або почитати якусь книгу, або приватно помолитись, або доробити певні свої справи. Лише одне правило, що після 21-ої ми маємо час мовчання.

— Сестро, а чи є у вас дні, коли ви можете прокидатись пізніше, ніж 5-та ранку? Оскільки це нелегко, то чи є хоча би один день на тиждень, коли ви можете більше відпочити? Бо я, наприклад, знаю, що у деяких монастирях є такі правила.

— Ні, у нас такого немає, ми кожного дня прокидаємось о 5-тій ранку. З часом до цього звикаєш.

— А якщо сестра захворіла?

— Наприклад, я нещодавно мала операцію на ногу, не могла ходити і робити важку праці. Однак, мені було важко завжди лежати на ліжку чи просто бути у кімнаті. Я цей час присвячувала Богові, йшла до каплиці і молилась. Так і час швидше проходив, і користь для душі була. Я звикла до праці і розпорядку нашого монастиря, тому забагато відпочинку для мене є важко (сміється). Звісно, якщо хтось із сестер захворів або в цьому є потреба, тому можемо мати час для реабілітації.

— Сестро, а чи бувають у вас духовні кризи? Ми часто називаємо їх духовними пустелями. І якщо так, то як ви із ними боретесь?

— Звісно, бувають. Всі ми люди. Найголовніше правило — це молитва. Не можна занедбувати молитву, бо коли так стається, тоді починають атакувати різні спокуси, сумніви, негативні думки. Нечистий дух атакує душу, а молитва є найкращим антисептиком проти нього.

— А яка ваша улюблена цитата зі Святого Письма?

— Мені дуже подобається Псалом 23, а саме його перші рядки: «Господь — мій пастир: Нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах він дає мені лежати; веде мене на тихі води.» В цих декількох словах є дуже глибокий сенс, над ним можна роздумувати багато. Зрештою, як і над усією Біблією. Також я дуже люблю молитись Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну!»

— І наостанок: сестро, у декількох словах підсумуйте, що для вас є монастир і життя у ньому?

— Монастир — це мій дім. Господь кожному народові дає спеціальне благословення й вибирає собі людей для служіння Йому, Церкві і людям. Це покликання людина відчуває серцем, розуміє, що потрібно робити для свого ближнього, як дарувати любов дітям. Таке служіння звичайно, що втомлює людину, виснажує, бо ми є всі живі люди, але також ця праця приносить велике задоволення. Насамперед, це радість, тому що подібно як Христос, відповів апостолам, які залишили все і пішли слідом за Ним, що вони отримають у сто раз більше, так і ми залишили все і всіх і пішли за Ісусом, бо знаємо, що отримаємо велику нагороду. І це найважливіше.

— Дякую вам, сестро, за цікаву розмову та за ваше служіння. Бажаємо вам подальших успіхів і благословення у всіх ваших діях.

— Дякую вам за спілкування також. Нехай Господь у всьому допомагає!